субота, 2 листопада 2013 р.

А тепер теорія Створення

  Спочатку зазначу, що я особисто вірю в те, що нас сотворено(але як цкаво: "сотворено" від слова "СОтворити" - тобто творити спільно з кимось... чи у значенні "зроблено"). Тобто існує Творець (той хто все створив). Який Він...
                                                                        Детальніше на моєму новому блозі
 http://theoriebyalex.blogspot.com

Щось з нічого

  А ви колись задумувалися з чого усе розпочалося?
  Якщо вірити в Бога, то усе ніби ясно.

  Але давайте розгянемо іншу теорію...
  Що, коли ми...
                                                              Детальніше на моєму новому блозі
                                                                                                                                    http://theoriebyalex.blogspot.com

  

неділя, 7 жовтня 2012 р.

Йога в прорубі... (2013)

  Почалася зима. Новкруги сніг. На небі хмари. Вода замерзла - утворилася крига. Небачені досі в місті утворилися гігантські бурулі на дахах. Вони ніби чекають на когось. Усе це навіює страх. Але випав сніг, лапатий, білий, ватистий, холодний. Він покрив усі дахи на півметра. Небо стало зовсм біле. Почлася хуртовина.
  В одній сорочці вибіг з якогось прихистку чоловік і побіг до озера. Більшість подумала, що він божевільний. Але що нам до більшості? Ми пішли за ним, щоб побачити куди направляється цей суб'єкт. Безумець біг до криги на поверхні озера.
  Підйшовши до краю, ця дивна особа почала щось вимірювати. По закнченню цього дійства він зник у лісі, але попри наші побоювання, повернувся. Проте цього разу в руки до нашого незнайомця потрапила сокира. Як так трапилося знає лише він один. Це таємниця, що повинна бути незайманою. Він узяв сокиру і замахнувся на лід, який спершу не піддався,та за другим разом проламався. Чоловік, здійснивше те, задля чого прийшов, зняв білизну і стрибнув у воду. Пройшла хвилина і ми почали хвилюватися, проте нічого не відбувалося. Вода мовчала. Ми вирішили дослдити, що ж трапилося. Підйшовши досить близько до прорубу, ми здивувалися, побачивши те, що там було... Це був йог. Іншого висновку ми не дійшли. Він склався в таку химерну позу, що важко було б зрозуміти, що це взагалі людина.
  Ми пішли якомога далі, бо Більшість не любить таких людей, вчинки і поведнку яких важко пояснити...
  Людство взагалі розучилося думати як колись. Це вже не те людство, що любило природу, солодкі сади, замріяні дерева...
  Хоча є одна цікава особливість: кожен сприймає світ по-своєму. Одні вчать нас як жити, а інші самі вчаться Науки життя. І перші сильно помиляються, бо, навчаючи, вони забувають про себе, руйнуючи життя іншим.
  Якщо люди зруйнують стереотипи, то стануть вільними,  не будуть притворятися ні перед людьми, ні перед собою.

(((16:28   07.02.2013)))

понеділок, 28 травня 2012 р.

Светер Семегена

Сибір. Холод, лютий холод, від якого замерзає усе тіло, якщо не одягти хутряного кожуха. Життя людей на тих широтах славиться браконьєрством і вирубкою тайги.
 Зійшло сонце, освітило засніжені дерева і землю, пустило проміння... Але воно не було прийняте, сніг відштовхнув, прогнав, залишившись самотнім і холодним.

Птахи тут велика рідкість. Саме у Сибір привезли колись родину Грейзе. Загинули усі, окрім батька, чоловіка мужнього, витривалого, розумного, здатного вижити у будь-яких умовах. Його звуть Кастанел. Цей чоловік - мисливець, бо має дозвіл на полювання на беззахисних, голодних, холодних тварин. Одного разу він вбив тварину, у якої було дуже багато матеріалу для створення светра - шерсті. Кастанел пішов до знайомого торговця і продав тіло. З тварини зняли шкуру, відділили хутро і продали одній мадам. Її звали Роза. Не висока на зріст жінка, вона понесла сумку з тканинами на фабрику. Там виготовляли різні речі. Коли ж черга дійшла до неї, то зі шкури, яку принесла мадам, зробили нитки.

 Роза пішла додому, бо її зміна саме закінчилася, приготувала їсти собі і чоловікові. Але цю ідилію перервав дзвінок у двері. Прийшла якась зовсім незнайома людина.
 - І кому це так пізно не спиться, - розсердилася мадам, - зараз відчиню.  Хто б це міг бути? - Роза підійшла до дверей, відімкнула їх і побачила перед собою жінку.
 - Я професорка Тридолоні, - сказала вона якимось неземним голосом потойбіччя, - прийшла по моток ниток, що були виготовлені сьогодні. Віддайте мені їх і живіть спокійно... - Від страху Роза втратила голос, але швидко побігла по нитки і передала їх професорці.

Тридолоні вийшла з дому і пішла на протилежний бік вулиці. Світило ясне місячне проміння. Здавалося, що ніщо уже не розітне тиші ночі. Аж тут невідомо звідки прилетів довгий триповерховий автобус. З нього витягнулася рука і професорка передала моток далі...

За три хвилини цей же ж автобус вискочив на вулиці без світла за триста кілометрів від місця передачі. З нього висунулася та ж рука і передала предмет красивій темноволосій відьмі, яка без слів подалася до свого будинку, де розклала інші зачаровані нитки і стала працювати над виготовленням светра. Вона взяла чарівну паличку, виготовлену з Тису, в середині якої гіпогрифова пір'їна, і почала примовляти.
 - Нитка до нитки, светер плетися, нитка до нитки, моток котися...
І  з цими словами юна чарівниця змахнула чарівним прутиком, светер почав плестися. Спиці полетіли над землею і почали свою справу. А відьмочка пішла випити міцного вогневіскі. Вона взяла дрібку порошку Флу і кинула у камін. Там засяяло зелене світло і дівчина, поставивши кружку на підлогу біля себе, присіла і занурила голову в камін. І тут перед очима юної чародійки повстала кімната. Чого у ній тільки не було: велике золоте крісло, різноманітні прилади, годинники, чудернацькі меблі. За столом з червоного дерева, у великому золотому кріслі сидить великий маг - Деніссімус Коерлі. Цей чоловік одягнений у золоту гаптовану мантію зі знаком Золотих пластин на спині. Він сидить рівно, його спина зовсім пряма. За хвилину він відривається  від своєї справи і, вставши, підходить до каміна, з якого стирчить голова красивої темноволоски.
 - Доброго дня, Зеліно, - розпочинає діалог професор Деніссімус - директор школи чарів і заклинань "Діам-кестл", - які новини у цей чудовий тихий час?
 - Вітаю, професоре, - ніжно-медовим голоском веде голова, - до нас прибув моток зачарованих ниток. Я уже прийнялась за роботу.
 - О, дорогенька, це варте поваги. Справді, я саме бажав порадити тобі зробити це. Але, Зеліно, ти перевершила мої сподівання і як юна чарівниця отримуєш 25 балів для свого гуртожитку.
 - Дякую! Професоре, а куди я повинна відправити цей виріб після завершиння роботи?
 - Усе дуже просто, міс Боксі, - звернувся директор до дівчинки, назвавши її  прізвище, - це Светер Удачі. Його зачарувала відома могутня чаклунка Мрота Пеарент. Їй допоміг професор Декар Кул - керівник твого гуртожитку. Потім нитки було передано Мері Тридолоні - праправнучці великої Тридолоні-жінки, що мала справжній дар яснобачення - а від неї - до тебе. Твоє завдання, міс Боксі, сплести светер і... загубити його.
 - А для чого тоді його плести, якщо губити? - не зрозуміла чарівниця.
 - Усе просто. Бо вдачу не дарують, а знаходять. І найголовніше - знаходять ті, хто цього бажає.
 - Ще одне запитання, професоре. А чому саме я? Чому не хтось інший?
 - Дорогенька, ти ж знаєш відповідь. Але якщо бажаєш почути її з моїх уст, то ось вона: "бо ти відмінна від інших". Усі знають, що ти дуже здібна відьмочка, а я вірю, що ти будеш відомою. Гаразд. Я бажаю працювати. Та й ти, напевне, стомилася. До зустрічі у школі, Зеліно!
 - До побачення, професоре, - сказала Боксі і зобразила білосніжну посмішку від чого і професор повеселів.
 Після цього дівчинка вийняла голову з каміну і пішла спати.

Наснилося їй як згубила светер і його підібрав на вулиці Хау Ті, злий чарівник, як боролася з ним на дуелі, як він поранив її Непрощенним заклинанням.
Проснулася дівчина, одяглася, зробила звичні справи та й взала з собою светра, сплетеного самостійними спицями.

Довго ходила вона по різних місцях, де сходилися маги, але не могла виконати доручення професора. Аж тут раптом, коли юна чарівниця перебувала поблизу лісу, з-за дерева виглянув Хау Ті. Дівчина миттю вийняла свого чарівного прутика і приготувалася до захисту. Але, порушивши усі її сподівання, злий чаклун не кинувся, не прокляв, а мовчки підійшов і почав своїм владним голосом:
- Ха-ха-ха. Юна чарівниця, улюблениця свого Верховного професора. Ти хочеш позмагатися зі мною? З наймогутнішим чаклуном усіх часів?! Ти недооцінюєш моєї могутності. Я знаю, що у тебе повинен бути Светер Удачі. Якщо я його отримаю, то Удача буде на моєму боці! Тоді я стану Нездоланним!
-А якщо я його уже не маю, то що тоді?
- Ах, тоді, дорогенька, я знайду того, хто його знайшов, уб'ю його і заберу светра. - сказав злий чародій ледь помітно посміхаючись і з блиском в очах. - 
А зараз я покину вас...
 Сказавши це, Хау Ті розтворився в повітрі. Зеліна була дуже здивована такою його поведінкою, але, побачивши свого вчителя із захисту від темних сил, заспокоїлась.

Професор Даркфаіт підійшов до міс Боксі і привітався.
- Так, дорогенька, тебе одну він міг би подолати, хоч ти і найздібніша з усіх чарівниць на світі. Мене також. Але ми, будучи разом, знищили б його. Питання. Чому?
- Бо в єднанні сила?
- Так, моя дівчинко, так. Гаразд, люба, я поспішаю. - і так спокійно як і до тепер Даркфаіт подався до лісу, де, як відомо, була кав'явня "Чарівний напій" містера Вотермейка.
-Гаразд. - відповіла тихо відьмочка і пішла, щоб взяти свого літаючого віника. 

За певний час темноволоска була уже в повітрі. І пролітаючи над усім світом дуже високо у небі, впустила светер.

Міс Боксі, прийшовши до свого Верховного вчителя, розповіла, що вдалося загубити светра. За винахідливість до її гуртожитку додали ще 15 балів.


Светер Удачі летів до землі дуже довго. Вітер підібрав його на свої крила і ніс так, наче повітряного змія аж до тієї миті, коли досягнули землі.














далі буде...))




Твір написано на підставі бажання цієї людини:
http://vk.com/id123658801

пʼятниця, 11 травня 2012 р.

Усе просто!


Кармен сиділа на ліжку і переглядала модні журнали. На дворі було літо. За вікном тихо шуміли трави, сонце світило яскраво. В оселі дівчинки нікого не було. Батьки часто їздили кудись за кордон і брали її зсобою на море, щоб відпочила. Але цього літа вона не схотіла покидати друзів...

Юна леді подивилась крізь вікно і побачила, що на небі немає жодної хмаринки. Воно було чисте і блакитне. Від одного лише погляду в ту височінь завмирає серце і мимохідь думаєш: а все-таки, скільки простору.

Кармен взяла телефон і  подзвонила до своєї найкращої подруги:
 - Алло, привіт, Мері. Чудовий сьогодні день, погуляємо?
 - Гаразд. Я вже виходжу. Зустрінемось на нашому звичному місці. Чекай мене біля магазину "Аристократ".
 - Окей, буду через десять хвилин.

Дівчинка поставила слухавку і пішла одягатись...

За десять хвилин вона уже чекала на подругу. О першій годині Мері ще не було, і Кармен подумала, що, можливо її подругу не відпустили батьки. Та як тільки вона побачила хлопця, усі думки просто зникли.


...Він був невисокий і дуже вродливий. Його футболка, обвіяна вітром, миготіла і легенько погойдувалась. Він ішов у напрямку магазину "Аристократ", де і стояла Кармен. Але раптом дівчина почула знайомий голос... Це була Мері. Вона ішла повільним, розважливим кроком і щось обговорювала по телефону. Коли вона завершила бесіду, то сказала  до Кармен:
  - То що там? - тихо мовила вона.
 - Привіт (...) - сказала Кармен, не дивлячись на подругу.
 - Про що вони розмовляють?
 - Хто? Не знаю. Ти про кого говориш?
 - Про нього. - показала Мері рукою на хлопця.
 - Не знаю...
 - Здається, ти захворіла, Кармен.
 - Ти що!?
 - На кохання.
 - А, ти про це!? Напевне...
 - Підійди до нього, познайомся.
 - Ні, він має сам підійти.
 - Ну не знаю... Ти іди.
 - Куди? - не зрозуміла Кармен, та коли до неї дойшло, сказала, - ні
  - Ну, тоді я в "Меагрео" на тебе зачекаю.
 - Добре...

Мері пішла саме вчасно, бо джентельмен уже наблизився. Він привітався:
 - Привіт. Як вас звуть? Мене - Сьєр.
 - Цікаво... А мене Кармен.
 - Приємно познайомитися.
 - Взаємно.
 - Чи не бажаєте ви піти сьогодні зі мною в ресторан?
 - Я б залюбки.
 - Тоді чудово. Ходімо, прекрасна леді.
 - Дякую за комплімент.
 - Немає за що. Ходімо.
 - Ходімо.

 У ресторані Сьєр так відкрито і щиро сипав компліменти, наче закохався. Цього не могла не побачити Кармен, яка сама згодом сказала, щоби перейти на ти. Тоді вони стали друзями, а незабаром - чоловіком та дружиною.

 Згодом народили двох дітей: хлопчика і дівчинку, але їхнє кохання від цього не згасло. Навпаки, розрослося, розгорілося з новою силою. Вони стали жити щасливо. Сьєр став архітектором. Він спроектував різноманітні будівлі, зокрема, будинок-скриню. А Кармен любила свого чоловіка більше за все на світі, більше, ніж дітей, ніж батьків і друзів. Саме тому у них утворилася найщасливіша в світі родина. Ось яке буває життя.
Кінець

(Вперше опубліковано 11.05.12 о 02:24)

субота, 4 лютого 2012 р.

Спогад

  Коли це було? Я не знаю. Але було давно. Я пам`ятаю, що тоді була зоряна ніч. Мені сказали, щоб усе забув. Мозок скорився волі того, хто говорив. Згадую лише те, що відчинилися великі масивні двері.
  Це була ніч, коли впала комета. Тепер її називають падаюча зірка. Ніч зорепаду. Як зараз пам`ятаю перше враження від побаченого. Перший ковток повітря, гори, холод, перший дотик до землі, до живого світу природи.
  Тоді ще не було цивілізації. Тому треба було виживати. Я не хотів убивати, і тому почав тренувати розум. Я матеріалізовував речі. Просто дивився на землю і уявляв... Уявляв кожну деталь. За деякий час з`являвся предмет. Коли досконало навчився науки матеріалізації, то було просто робити щось складне. Я вдосконалював свої твори, прагнув до ідеалу.
  Перше була піщинка. Потім - камінь, а далі - вода. Все відбувалося дуже повільно. Згодом час роботи зменшився, а результат став кращим.
  Мій мозок став надмогутнім. Усе, що з`являлося у моїй уяві, миттю поставало переді мною. Так стало ще більше лісів, полів, садів, гір, морів, океанів, тварин, рослин... Потім я поглянув у море і побачив себе. Уява зробила мене добрим, чесним, розумним, мудрим і справедливим. Проте сила і надмогутній розум залишились у мене. Не перейшли до двійника. Оскілька очима я не бачив свого розуму, то і новостворені і стоти були були нерозумні.
  Тоді я вирішив дати їм волю вибору і можливість розвитку, а сам полинув далі...
  Істоти виходили зовсім різні, оскільки уява моя тоді була дуже моторна і могутня. Дивлячись у море, я уявляв різноманітні речі і зовсім неоднакових істот, не лише подібних до мене. Згодом я покинув Землю і полетів за межі Сонячної Системи. Щоб не пропустити період, коли розвиватимуться істоти я зупинив час. Тому коли я повернувся все залишалося на місцях...
  На одній із заселених планет я вирішив жити. Тому, пролітаючи над Землею, я вирішив створити місця, звідки виходитимуть істоти. Їх я добре приховав. Лише вождям племен я розповів де саме знаходяться ті Джерела Виходу. Обрані берегли таємницю, яка передавалася не кожному. Секрет знаходження Джерел загубився у віках. Тому я знову повернувся на Землю.
  Тоді була чудесна цивілізація. Як і вказано у Золотих Пластинах, я назвав їх Лемурійці і навчив як відновити своє існування після Наступного Великого Потопу. Проте вони забули цю науку.
  Та одного разу, після Великого Повороту Землі на 66 градусів, що спричинило Великий Потоп, я побачив, що планета заселена, хоча і не так, як я створив. Істоти стали на багато  менші за розмірами. Причиною цього було те, що Земля тепер рухалася повільніше. Я назвав їх Атланти. Вони заселили увесь материк. Науковці цієї Субраси жили високо в горах і змогли вберегтися від Потопу, проте не так, як усі інші.
  Атланти точного Методу Відтворення не знали. Тому я сказав одному, щоб збудував човен. Але він не зрозумів інструкції, і я подався подалі від океану, де і знайшов представника цієї Субраси, який мене зрозумів. Він з допомогою лише своїх рук, бо ніхто йому не вірив, що буде Потоп, зробив великий Ковчег і зі своєю сім’єю зігнав туди істот, що я йому порадив і з чим допоміг, і взяв лише те, що я сказав взяти від кожної пари...
  Він вижив після потопу, зате скоро закінчив життя, встигнувши до того зробити те, що було потрібно. Планету знову було заселено, хоча й ще меншими істотами. Вони відродилися...

Кінець

неділя, 29 січня 2012 р.

Закинутий світ трикутника





Закинутий світ трикутника
-          Є  хто дома ?..     А –у-у ?   
Тиша.
-         Не розумію де ж він може бути ?
-         Де  ж ти знову батьку? - спитала  Іррен у фотографії на якій був гарний статний чоловік що прогулювався берегом моря. Він був у чорній сорочці і білих штанах.
-         Добре. Головне, це спокій . -  промовила дівчина і вийняла з кишені телефон.  -  Алло, Фреде? Це ти ?
-         Так , почулося з динаміка - це я.
-         Мій батько знову зник.
-         Знову. Що ж. Головне не панікуй. Пошукай у кімнаті його особисті речі. Можливо, знайдеш його щоденник чи запис, або координати.
-         Гаразд. Як щось знайду, то зателефоную.
-         Щасти.
Після  розмови з Фредом  Іррен пожвавішала. Почала пошук по кімнаті зі столу батька. Її руки хапали кожен предмет, який дівчина пильно розглядала. Одну за одною вона перерила всі речі в шухляді, але нічого не вказувало на  місцезнаходження батька. Тоді вона почала розглядати  зошити і книги, що були на столі.  Далі вона перейшла до шафи з особистими речами й одягом, але і там нічого нового не відшукала. Тоді вона   пішла по кімнаті до вікна, але раптом зупинилась і побачила на підлозі позначку, де мало щось стояти, але його тут не було. Вона  почала  уважно розглядати фігуру і зрозуміла, чого бракує. Іррен взяла свого ранця і відчинила потаємну  кишеню,звідти витягнула шкатулку, в якій були прикраси, - вона побачила камінь срібного кольору. Було добре видно, що він різьблений. Камінь  був плоским, і тому Іррен з легкістю вклала його в щілину, але нічого не трапилось. Через  дванадцять секунд повної тиші дівчина, нарешті,почула дуже   далеке тихесеньке клацання. Іррен пішла на звук. Вона обійшла три кімнати, але звук не голоснішав. Тоді пішла далі. Через чотири кімнати знову зупинилась і прислухалась. Звук ставав тихішим, а клацання механізму сповільнювалось. Це могло означати, що вхід відчинився вже майже повністю. Чим далі йшла дівчина, тим темніше ставало. Тоді вона ввімкнула світло на телефоні. Тепер вона хоча б бачила, куди йде. Клацання все затихало, але тут Іррен помітила, що двері в… камін відчинені. Вона заглянула всередину і не повірила, що таке, як вона побачила, буває. Там, у кімнаті, була дорога, що вела у низ, освічена смолоскипами. Дівчина нагнулась, щоб увійти, бо камін не був дуже високим, і побачила, що дорогу перегородила, щойно відчинена стіна. Разом з цим почула дівчина і знайоме клацання, що вже замовкало.
Вона зайшла туди, і раптом стіна почала рухатись, закриваючись, але Іррен не зважала на це. Її цікавило, що в кінці шляху. І вона рушила донизу. Вона знала, що дорога буде довгою, тому мала їжу з собою.
Іррен була безстрашною, вольовою, цілеспрямованою і кмітливою. Вона знала, що якщо є вхід, то буде і вихід.
Коли вона пройшла тридцять метрів, то побачила, що звязок втрачається. Вона засмутилася, але все ж пішла далі...
 Коли вона вже пройшла півдороги, зрозуміла, що хоче їсти. Вона зняла ранець і поставила його на землю. Витягла з нього блокнот і записала так:
        1764м.
Це означало, що вона пройшла одну тисячу сімсот шістдесят чотири  метри, або кроки. Смачно попоївши, вона вирушила далі… На три тисячі вісімсот сімдесят четвертому кроці Іррен зупинилась, бо побачила, що на стіні є лише один смолоскип, а далі – темрява. Вона взяла смолоскип, але як тільки до нього доторкнулася, то почула клацання, і на місці правої стіни коридору відчинились двері. Вона зайшла всередину і побачила, що там є дуже багато цікавих речей. Іррен вибрала сумку для речей і поскидала туди все,  що їй здавалося необхідним. Після того вона побачила  в куті приміщення автомобіль. Дівчина підійшла до нього і відчинила. Там були ключі і багато банок спирту. А ще записка від батька:
«Люба Іррен, я прошу тебе, візьми цю машину, навіть, якщо ти вчора і не здала на права. Ця машина їздить на рідкому спирту. Його тобі вистачить. Далі ти все зрозумієш сама»
Іррен швидко прочитала і подумала про те, наскільки все ж таки розумний її батько. Вона затягла сумку до автомобіля і сіла за кермо. Вставила ключ і завела мотор. Тихо виїхала з приміщення, ввімкнула фари і поїхала вниз коридором. Оскільки дорога була прямою, то Іррен брала швидкість від шістдесяти. За три хвилини вона трохи втомилася, а тому пришвидшила рух. Максимальна швидкість цієї машини становила 320 км/год. Іррен вирішила поїхати швидко, і тому спідометр показував 180 км/год. Через півгодини вона трохи пожвавішала і тому механізм почав показувати 220 км/год, а потім усі 300. Через дві години їй стало погано і вона одягла респіратор, після чого їй стало краще. Тут дівчина звернула увагу на термометр, що показував +20 градусів за Цельсієм. А коли вона була у батьковому будинку, то була зима - мінус 10 градусів за Цельсієм.
-         Куди я їду? – спиталася Іррен у себе. – Невже до земного ядра?
Але тут дорога почала йти вгору…
Хоча дорога і пішла вгору, проте не стрімко. За кілька годин на стіні зявився новий запис:
«За 1000 км поворот наліво»
Цей напис змінювався лише шрифтом і цифрами. З кожними двадцятьма кілометрами зменшувалась відстань до повороту. За три години Іррен втомилась і почала зменшувати швидкість, яка спадала, та поворот наближався. Проїхавши поворот Іррен вирішила зупинитись. Вийшла з машини, роздивилась, хоча й було темно, поїла. Їла вона, як їй здалося, найсмачнішу  у всьому світі їжу. Це була картопля – фрі з кетчупом.
«Ну що ж, - подумала дівчина, - все не так уже й погано, як мені здалося унизу. Цікаво, куди ж веде ця дорога, – на цій думці вона дожувала останній шматок картоплі і запила все «Колою». Потім кілька хвилин відпочила, примруживши очі, і повернулась до авто. На екрані, біля спідометру, де написано кількість пройденої дороги циферблат показував один мільйон двісті тридцять чотири кілометри.
«Напевно, мій батько об’їздив нею весь світ», - промайнуло в голові Іррен і вона знову поїхала вгору, повільно збільшуючи швидкість до двохсот сімдесяти кілометрів на годину. Так, досить швидко вона дісталася до інших поворотів, а за шість хвилин добралася до кінця маршруту. Тут дівчина зупинила авто і зрозуміла, що знаходиться у середині печери, діаметром 49м. Повільно вона поїхала вперед до виходу і побачила перед собою частину Північної Америки.
Іррен увімкнула GPS – навігатор і помітила, що знаходиться у вулкані «Шаста».
«Як це можливо? Це ж нереально!» - подумала вона і подзвонила до Фреда.
-         Алло? – почувся його голос.
-         Привіт, Фреде. Ти знаєш де я. Ні, ти не знаєш, де я, бо я в Америці. Чуєш, у Америці!
-         Ти туди летіла на літаку, чи їхала швидкісним потягом? – позіхнув хлопець.
-         Ні те, ні інше. Я тут на авто мого батька у вулкані  Шаста.
-         Де???
-         Біля підніжжя вулкану Шаста, у Північній Америці. І я думаю, що мій батько…
-         Чекай. А як ти туди потрапила? – не зрозумів він.
І Іррен розповіла йому про свої пригоди…
-         Неймовірно, - сказав Фред, вислухавши її.
-         І я так кажу. І знаєш, що я думаю? Я думаю, що він або десь тут, або у найнебезпечнішому місці на Землі – в Бермудському трикутнику.
-         Так, але на морі…
-         Ні, в океані.
-         Саме так.
-         Я маю їхати туди. – вирішила дівчина.
-         На Бермуди? – перепитав Фред.
-         Так, бувай.
-         Ну, щасливої тобі дороги!
Іррен натиснула педаль газу і помчала в бік Бермудського острова, щознаходився найближче до центру Трикутника …
… За два дні вона була вже на березі біля океану.
«Як мені переплисти? Машина герметично зачиняється… А може і плаває… по воді?» - майнуло в голові.
З цією думкою вона промчала на машині по пляжу і потрапила у воду, де за кілька хвилин набрала швидкість до 200. Уже будучи на березі острова, вона зменшила швидкість до десяти, а потім до нуля і питала у людей, показуючи фотографії батька, чи не бачили вони цього чоловіка. Лише декілька осіб упізнали його Антітіль і Рамон. Це були добрі чоловіки, віку 30 – 40 років. Іррен запросила їх у авто і повільно поїхала пляжем.
-         Антитілю, скажіть мені, будь  ласка, де зараз цей чоловік? – розмірено запитала дівчина, показуючи на фотографію батька.
-         Він поїхав машиною по морю і зник під водою. – отримала вона відповідь.
-         Я бачив те саме, - підтвердив Рамон.
-         Гаразд. Дякую вам за інформацію.
З цими словами Іррен зупинила авто і чоловіки вийшли.
«Отже, він був тут. А це вже краще». Подумавши так, вона поїхала до Трикутника, збільшуючи швидкість. Там, де була трикутна рівностороння піраміда з висотою розміром у 60 – 70 м вона занурилась у воду і попливла до неї…
… але на здивування Іррен вона не засмоктувала у себе ні її, ні машину. І дівчина виринула. Та після відвідин трикутника вона не стала рухатись океаном, а чекала. Раптом їй почав ввижатися батько, а потім якийсь чоловік у середньовічному костюмі, що промовляв: «Іди до мене і я все розкажу. Тобі потрібно бути у Великій Британії о 13 годині 11 хв та 9с біля Великого Бена…» І все зникло.
Іррен не задумуючись взяла курс на Британію і помчала туди на швидкості 320 км/год…
… За три доби вона прибула в Англію і о 12:48 була біля Великого Бена.
«Ще 12 с і 12 хв», - подумала дівчина і почала кружляти біля Біг Бену. За кілька хвилин вона розвернулася і побачила, що люди кудись зникли. У цей час Іррен саме проїжджала 7 коло. Коли вона наблизилась до його завершення, то зявився той самий чоловік і сказав, що вона повинна натиснути на газ, доки не стукне 13 година. Дівчина швидко натиснула на педаль і втиснула її у нижню частину авто так, що та ледь не прогнулася. У цю мить спідометр показав 300 км/год.
… «Ти встигла! – почувся їй голос. – Портал мало не закрили, але я їх вмовив» - і тут Іррен побачила, що вона у невідомому їй місці.
«Ну що ж, мене звуть Астелло, а ти Іррен. Їдь прямо до автостанції… На землю Агонтеміри можна потрапити лише йдучи ногами. Телефон у тебе заберуть і навігацію теж, тим більше, що вони тут не працюють».
Іррен поїхала на автостанцію, де її зустріли, всі знали на імя і вітали, як свою.
-         Їм багато розповідав твій батько, -  сказав Астелло, сильно спантеличивши Іррен.
-         А ви його знаєте?
-         Знав…
-         Що це означає? Він… З ним все гаразд?
-         Ні. Але про це ми не будемо розмовляти.
-         Але ж він живий?
-         Ти не бачила його 2 роки. А він дуже змінився.
-         Гаразд. А куди ми йдемо? – трохи зніяковіла дівчина.
-         Через землі Агонтеміри до Солодкої  річки, а звідти – у Велику землю Незвіданого…
-         А це далеко?
-         Не треба перебивати мене, міс Іррен, - сказав Астелло, махнувши рукою і шарпнувши головою у бік дівчини.
-         Я піду з вами лише туди, а звідти ви будете летіти… на мітлі, але це буде ще не скоро, спочатку тебе навчать. Навчання триватиме рік. Я – твій вчитель по захисту від чорної магії. Про решту ти скоро дізнаєшся.
-         Магія??? Я і магія? Я чаклунка? Це що жарт?
-         Ні,це не жарт! Ти читала «Гаррі Поттера»?
-         Так. І дивилась кіно.
-         Так знай. Він ще живий.
-         Я не вірю. І ми що, перейшли на «ти»?
-         Пробачте, а ви не бажаєте?
-         Гаразд, Астелло. – З іронією мовила вона.
-         Так ось. Але він живе не тут. А дуже далеко звідси.
-         Доведіть мені, що магія існує.
-         Гаразд. Дивися – Астелло витяг паличку з – під чорної мантії, змахнув нею і сказав – Aminuargo letenasi!!! – вони піднялись у повітря і швидко полетіли до дверей…
-         То все це правда. І про порошок, і про каміни?
-         Так. Але ми його тепер називаємо інакше…
-         Як?
-         Порошок Філау.
-         А чому? Чому ви вирішили змінити слова магії? – не вгавала дівчина.
-         Тому, що хтось пробрався у країну Фантазія і змінив слова у Книзі Задумів. А це під силу лише клятвопорушникам. За це вони втратили життя.
-         А як називається це місце? – спитала Іррен, показуючи на білі стіни.
-         Міжчасовий простір…
-         А зараз ми підемо в оті двері. За ними камін. Ти знаєш, як ним користуватися? А ось порошок. – з цими словами Астелло простягнув Іррен невеликий мішечок з порошком зеленого кольору.
-         Міх – зачарований. Там кілька тон порошку, - мовив учитель з усією серйозністю.
-         Я уже люблю магію.
-         Твоя черга. Скажи: «Солодка річка», або «Susseul Seee».
-         Susseul Seee, - проказала Іррен і появилась біля річки. За три секунди зявився і сам Астелло і вони пішли…
-         Так це, - почала Іррен, - Земля Агломери?
-         Ні. Це землі Агонтеміри. Що ж. Я навчу тебе деяких чарів.
-         Захищатися від темних сил?
-         Так. Але лише головні та прості заклинання.
   Я готова.
  Гаразд. Спершу тобі потрібно дізнатися, що є вісім рівнів сили і потужності. Для кожного з них було вигадано свою форму. З найпотужнішим із них тебе познайомлю лише тоді, коли побачу, що ти справді за справедливість і на нашій стороні.
  Гаразд. Але чому ви мені не довіряєте?
  Я вже нікому не довіряю. Один із клятвопорушників був моїм учнем і, що найстрашніше – сином. Він мене зрадив. Та ні, він зрадив усіх. І тому я відмовився від нього.
– Я Вам співчуваю.
  Так…Але він хотів знищити мене перед відходом. Якби він знав найпотужніше заклинання, то ми б уже не розмовляли. Розумієш?
У відповідь на це Іррен просто тихо кивнула на знак згоди.
   Отож, перед відходом він мене поранив сьомим рівнем. Якби я не був вчителем із захисту від Темних сил, то не зміг би вилікуватись.
   Яке його ім’я? – спитала Іррен після хвилинної паузи.
   Мого сина звали Мердл.
   І у вас більше немає дітей?
   Ні. Є у мене ще один син. Я саме хочу вас обох познайомити. Він старший і розумніший за Мердла. Він довго сумував за братом. Його не змогли підкупити наші вороги. Він навіть поранив одного із зрадників.
  Так, - зі співчуттям сказала Іррен.
  Гаразд, продовжимо. Отже, це перший рівень. – сказав Астелло і намалював таке:
  До цього рівня відносяться слабкі чари. Ще – 2 рівень, а це –
Говорив він і вимальовував.
  Тут головне, малювати фігуру, по закінченню тицьни ту у її центр. Спробуй моєю паличкою.
За цей день Іррен вивчила ІІІ рівні і вже могла вільно користуватися ними. Але IV рівень ніяк не виходив.
  Спробуй ще раз. Ось так… так… ні. Гаразд. Давай я тобі покажу. «Рендіо» - тут Астелло вимальовував паличкою «S» у повітрі і простромив нею паличку.
Тобто паличка потрапила всередину і неначе наповнила «S» якимось світлом, яке за мить вирвалось і освітило величезну площе землі. Іррен, яка не звикла до такого сліпучого світла, затулила очі руками. Це все тривало зо три секунди. Майстерність вчителя так захопила Іррен, що вона сказала :
  Чудово!
  Від цього світла сліпнуть чорні маги.  Але їхня тьма – це ще гірша зброя. Наше світло пробиває її, але якщо не подумати про щось дуже приємне, і якщо ця думка не огорне тебе теплом, то тьма може поглинути твоє світло. Тому треба тренуватися.
Вони йшли довго, але обом було цікаво. За наступні дні Іррен вивчила V рівень, навчилась кількох шостого, одне сьомого рівня.
  Спробуй ще раз.
  «Артіліо Трео!», - сказала Іррен, і фігура, що вона намалювала, почала вібрувати в повітрі, а далі перетворилась у величезну енергетичну хмару і з швидкістю світла понеслась вперед на супротивника, якого створив Астелло. Його відкинуло дуже далеко, так що навіть сліду не стало.
  Це неймовірно. Я такої потужності ще не добував. Гаразд. У тебе є велика сила і талант до більшості рівнів.
  Дякую.
  Нема за що. Це ж правда. Крім того, що є 8 рівнів, є ще й захисні й відвідні  заклинання. Вони поділяються на три рівні: 
І – це просто вхопити заклинання енергією і віднести вбік;
ІІ – це взяти його в центрі, і воно зникне у паличці, якщо сказати «Ініо».
і ІІІ – це … обгорнути себе захистом на певний час, чи вгорнутися так, щоб всі заклинання супротивника вражали його чи поставити стіну. Є ще багато різних видів. Тренуймося!
Так Іррен вже навчилась захисту. А потім Астелло довго розповідав теорію предметів.
За місяць Іррен знала всю теорію напамять. Навіть, коли Астелло будив її несподіваним вибухом. Вона за мить вставала і боролася з усіма перешкодами. Після першого її  поранення під час двобою Астелло навчив Іррен самозціленню. Ще за тиждень вона вже вміла пускати зливи стріл і виготовляти мечі за кілька хвилин.
  Гаразд. На сьогодні досить. Ми вже скоро прибудемо.
  Так. А чому від мене на початку, ще біля камінів забрали телефон? Тут це заборонено?
  Ні. Інакше нас би миттю знайшли. Темні сили. Від телефону іде дуже потужний сплеск негативної енергії. Він би обійшов всю планету за кілька секунд. За нами б вже гналися з усіх кінців світу.
  Зрозуміло. А що б ви казали, якби ми зустріли когось з Темних Сил?
  Що зробити? Використати  магію IV рівня, або V… Тихо. Я щось чув. Готуйся.
«Реолініо коліраогонтеліессі», - сказав Астелло і палички розмножились. Він дав Іррен не оригінал. Думаю, що V рівень вона витримає. «Але краще – Захист», - прошепотів він.
Тут зявились два Тетних маги і почалась битва. То тут, то там зблискувало світло, але звуки не лунали. Це тривало 20 хвилин. Бо Астелло швидко впорався зі своїм супротивником. Потім він перейшов на бік Іррен і вони вдвох знищили другого. По дорозі на них все частіше нападали. Але коли стало видно якесь місто, напади припинились.
  Тут ми купимо все необхідне.
І вони попрямували в місто.
Міська брама була відчинена і люди ходили туди – сюди.
  Спершу ми підемо по паличку до Олівандера молодшого.
  Гаразд. – зраділа Іррен
  Але ти підеш сама.
  Гаразд. – здивовано подивилась вона на вчителя
Вона зайшла у крамничку з чарівними паличками. Тут нікого не було видно. Раптом драбина присунулась до прилавку.
  Добридень. Здається ще вчора тут був сам Переможець, - сказав Олівандер молодший. – Так. Спробуй тисову… Ні? – Іррен змахнула і почався землетрус.
  Ні… Спробуй букову… Ні. Спробуй бузинову, - коли Ірррен взяла у руку паличку, то та засвітилась дуже приємним сріблясто – зеленим сяйвом. І дівчина відчула теплий подув вітру – це саме та.
За хвилину прийшов Астелло з білосніжною совою у золотій клітці.
  Це тобі, - сказав він – Ходімо!.. нам треба ще зайти в Банк.
  А яке ваше прізвище? – спитала Іррен, коли вони ішли до Банку.
  Я – професор Ліббот. Так ти мене називатимеш у школі, - сказав професор і вони зайшли до банку.
  Що це за істоти?
  Гобліни.
  Ми в Грінготсі?
  Так.
  В тому самому банку, де був Гаррі Поттер?
  Так, але у Гогвартс ми не поїдемо.
  Чому?
  Тому, що після смерті Волдеморта і смертежерів замок був сильно зруйнований. А зараз його добудовують. А це буде довготривала будова.
  Ясно. А у якій школі я навчатимусь?
  Біля кордону з Землею Незвіданого, - сказав Астелло і підійшов до гобліна, - Добрий день. Нам потрібен ключ від сховища 6010.
  Так. Ось… Ходімо я проведу вас…
І вони поїхали вниз. Їхали дуже довго. За три години прибули.
  Подайте прожектор.
  Ось, - відповів гоблінові Астелло, даючи лампу з яскравим світлом.
  То це моє сховище?
  Ні. Це сховище для тебе, тобто для твого багатства, - відповів вчитель.
  Зрозуміло.
За той час гоблін уже відчинив сховище. Там було усе заставлене золотими монетами. Вони лежали рівнесенькими купками, що тяглися до самого верху, що 3 метри кожна. Гном узяв торбинку, сказав кілька слів і монети, неначе живі, позаскакували туди одна за одною.
  Думаю, що однієї гори монет тобі буде досить.
  О! Так, - з захопленням промовила Іррен
Потім вони зачинили сховище і поїхали вгору. На середині дорого гоблін віддав торбинку Іррен і вони продовжили свій рух. Після банку Астелло та Іррен купували ще багато чого і скидали у сумку, яку збільшили у багато разів і полегшили.
  Поїздом ми не поїдемо. Бо може трапитись якась біда. А нам цього не треба. Правильно?
  Правильно, - кивнула Іррен.
  Гаразд.
  А може полетимо? Так буде швидше.
  Гаразд, але уже у полі, де немає так багато людей.
  Добре.
Коли вони вийшли в поле, місто залишилось позаду. І людей не було видно, Іррен і професор Ліббот ви чаклували великий шмат повітря і піднялись на ньому вгору, а потім швидко уся платформа поїхала вперед…
  Іррен! Не хочу тебе засмучувати, але твій батько – був людиною –  маглом, коли ти народжувалась. Тому ти – напівкровна відьма. І на тебе будуть…звертати увагу злі чарівники. Якщо ти колись зустрінешся зі злими силами, то пообіцяй мені нізащо не погоджуватися на їхні пропозиції. Якщо ти це мені пообіцяєш і дотримаєшся слова, то клятвопорушники ніколи не доберуться до порталу переходу у наш світ. А якщо ти станеш на їх бік, то Землю буде захоплено, зло пошириться на всі континенти і нас – добрих магів ти вже ніколи не побачиш.  Ти це розумієш, якщо так – ти це обіцяй.
  Я обіцяю,що ніколи не піду проти вас.
  Ні. Не правильно. Ти що не розумієш, що я також не дуже вправний і…мене можуть перетягти, звичайно не без бою, на злу сторону. Тому повтори таке: «Я, Іррен, обіцяю бути вірною добру, служити білим добрим магам і не вбивати маглів».
Після цих слів, вимовлених Астелло з його найглибшим спокоєм Іррен повторила вислів.
  Що ж. Тепер тобі треба лише виконати це.
  Так. Астелло, а чи не можна летіти швидше до тієї школи?
  Можна. Але тобі ви чаклуй крісла з ременями безпеки, які ні за яких обставин не повинні відірватися від нашого шмату летючого повітря.
  Гаразд.
Іррен стала чаклувати… За кілька хвилин крісла були готові, та тут на платформі зявилися двоє у чорних костюмах, де видно лише очі. Іррен і Астелло стали спиною до спини і відбивалися різними закляттями від ворогів. Після цього нападу було ще вісім. Але все було досить добре. Астелло та Іррен залишилися цілі. Та кріслам, вичаклуваними Іррен, уже кріслам нічого було й співчувати. Їх було страшенно потрощено. Тому Іррен разом із Астелло знищили ті і створили нові. Але після восьми боїв вони були трохи втомлені і тому платформу не вдалось сильно розігнати. І вони заснули.
Через два дні напади поновились. Це сильно виснажувало Іррен. Бо вона була ще молоденька. Та Астелло навчив її забирати енергію з тих темних воїнів. Це набагато полегшило битву. Хоча воїни темних сил нападали дуже часто. Уже за кілька мегаметрів до школи магів напади почали вщухати. Від цього Іррен билася ще завзятіше. Коли нападали припинилися , то Іррен з Астелло розігнали платформу ще у чотири рази.
Швидкість стала приблизно 380км/хв… Уже за годину вони долетіли до Школи світлої Магії.
Це була велична будівля готичного стилю, оточена зусібіч прекрасними садами і заплутаними чагарниковими лабіринтами. А з далеку до неї, немов би наближались воїни, росли чарівні соняхи. Все це надавало особливого вигляду; загрозливої таємничості замку надавали витвори мистецтва з кущів. Вони виглядали так, неначе їх зробив сам Едвард Руки – Ножиці. Серед шедеврів були і коні, і люди, чи то маги в обладунках, і жаби з коронами, і маленькі драконихи зі своїми дітьми, деякі з яких ще не вилупились, і гноми з ліхтариками…
За цими всіма дивами важко було розгледіти замок школи чи її учнів. Не кажучи вже про двох осіб, які туди прямували.
  Так. Це все прекрасне. Але не замилуйся занадто. Бо одного разу один учень дуже зачудувався природою і це затьмарило розум у його голові і він сам став її частиною. Дерево Карте – це те, у що він перетворився. Тому не замилуйся. Гаразд?
  Добре професоре… е – е – е …
  Ліббот.
  О, так. Пробачте, професоре Ліббот.
  Гаразд. Я тобі зроблю перед шкільний подарунок.
Аргіаріліум Гірнакті – промовив вчитель і вивів одну з восьми фігур у повітрі. З його палички полинуло дуже золотосріблосалатове світло, яке потрапило Іррен в голову… Та за мить все скінчилось.
  А це трохи боляче.
  Авжеж.
  А що це?
  Подарунок. Це дуже гарний розум і величезна здатність запам’ятовувати. Але воно працює лише на позитивній енергії. Тому побільше усміхайся. Добре?
  Гаразд, - і Іррен посміхнулась. Це була дуже чарівна посмішка. Така чиста і така гарна.
  Ну і добре. Шкільний рік уже почався,  але ти – це зовсім інша справа. Ти зараз вивчиш перший курс, другий і третій з… з оцих от томів – вчитель ви чаклував мішечок, зачарував його і наповнив величезною купою книжок. – А ще краще скажи «Argulo» - і всі книжки зникнуть і заповнять твій розум інформацією. Але тільки тоді, коли буде потрібно… Ну усе. До зустрічі.  – Сказавши це вчитель зник.
А Іррен пішла до Замку.
  Привіт. Ти новенька?
  Так.
  Я Леотр. Ваш вчитель по заварюванню зілля.
  Ви професор Веотер?
  Ні, я професор Лікс Леотер.
  Професор Лікс, скажіть мені будьте ласкаві, куди іти далі?
  Прямо…
  Привіт, батьку.
  Леокре, я попереджаю тебе востаннє. У школі не називай мене батьком, якщо не хочеш перетворитися на хомяка, чи щось тому подібне… До речі, це нова учениця. Допоможи їй.
  О, так. З радістю. Ходімо…
  Іррен.
  …Іррен.
І вони пішли сходами до Замку.
Це було приміщення грандіозних розмірів.
  Це наша вітальня, або приймальня гостей. Але ми йдемо на шостий поверх.
Сходи тут літали у повітрі. Іррен з Леокром пішли до найближчих сходів, які були нерухомими. Та тільки вони зайшли на них, як сходи почали летіти вгору по діагоналі.
  Це тільки на шостий поверх сходи їдуть по діагоналі. А взагалі існує спеціальний ескіз їх руху, але він на девятому поверсі. Наприклад, до другого поверху сходи летять вертикально, до третього – спірально… А інколи сходи самі рухаються – без людей. Навіть коли привиди літають, сходи не рухаються. Тому привиди чекають на людей.
  Як це все цікаво. І ніколи сходи не зупинялись на півдорозі, не зіштовхувались.
  Поглянь на простір і зрозумієш усю безглуздість цього запитання… Хоча не можу стверджувати, що такого не було ніколи. Адже замку понад вісімнадцять тисяч років.
  А за допомогою магії можна змінити напрям сходів?
  Ну, тільки якщо ти знатимеш слово, що знає директор. А що це – не знає, навіть, його заступник.
  Знання… - задумалась Іррен.
  Можливо і знання, але під дуже міцним захистом.
  Так, - підтвердила дівчина, коли сходи саме зупинилися.
  Нам сюди, - і Леокр повів Іррен за собою…
Пройшло трохи часу і Леокр привів Іррен до зали Розподілення.
  Добрий день. Я професор Хоббот, - сказав чоловік у зеленому костюмі, коли прийшли до його зали хлопець і дівчина, - ця шапка вирішить яким коридором і коли ти зможеш гуляти. Сідай сюди.
  Так.., - сказала шапка коричневого кольору – Подивимось… О! Так… Я бачу багато відваги, розум, силу, велич… Що ж, нехай буде Тліуфор.
  Дякую, - чемно мовила Іррен.
  Тліуфор, - гордо сказав професор Хоббот, - це дуже давній маг. Ніколас Тріуфор був одним із засновників нашої школи Магії. Але він відомий не лише як засновник, а й як винахідник шоколаду, що розмовляє, як першовідкривач Великого дзеркала, і він був другом свого тезки – Ніколаса Фламеля. Він міг знати причину невдачі експерименту. Тріуфор точно знав і можливо розповів портретам чи живий ще Фламель і чи вдалось йому…, - та тут він раптово замовк. А за хвилину запитав – Ти знаєш, де Тріуфорський маєток, Іррен?
  Ні, - досить тихо відповіла Іррен, - не знаю.
  А ти, Леокре?
  Звісно знаю. Я ж також там живу.
  То відведи Іррен…
  Ходімо, Іррен, - сказав Леокр, перебивши професора та той не зважав. Він уже кудись астрально полетів…
Через кілька днів Іррен уже добре орієнтувалась куди ходити.
  Сьогодні перший урок. Ти готова?
  До чого? - спитала Іррен.
  Ну, до зустрічі з виладачами, новими учнями.
  А… так.
  Ну гаразд, ходімо…
  Сьогодні у вас перший урок у навчальному році. Для когось він останній, а для когось і перший, - сказав професор Лінда, коли всі діти уже сиділи за партами. – Що ж, сьогодні ми вивчимо заклинання Arguinio saturna – воно викликає головний біль у вашого ворога. Хоча воно і не сильно вразить доброго по знаннях мага, але у програмі воно є. Що ж… Візміть усі палиски в руку і намалюйте так, - і професор Лінда викреслила коло, яке перетнула лінією. Що ж, головне потрапити в перетин лінії з краєм кола. Ось так. Тепер спробуйте і ви.
Всі дружно взяли палички і почали чаклувати. Завдання ускладнювалось тим, що коло дуже хиталося в повітрі, ніби тікало від палички.
Іррен спостерігала дуже уважно за кожним рухом професорки, а тепер дивилась на інших дітей.
  Спробуй і ти, - сказав Леокр, впяте пробуючи поцілити в точку перетину.
  Arginio saturna, - крикнула Іррен після того, як намалювала коло, перетнуте лінією; саме тоді, коли поцілила в точку перетину. У всіх зразу заболіли голови.
 Молодець! Браво! Еліганто! Пятдесят очок Тліуфору.
  Ще нікому не вдавалося з першого разу, навіть наша професорка розповідала, що коли її вчили цьому заклинанню, то вона влучила лише за другою спробою, - сказав Леокр.
  Дякую, Леокре, - посміхнулась Іррен.
  Гаразд. Урок закінчено. Всі, окрім Іррен, вийдіть з класу.
Іррен піднялась з – за дуюової парти, коли учні виходили через двері з каштанового дерева, на стінах були портрети меблів, які так і вітали Іррен з успіхом. Деякі постаті пішли через тунелі до товаришів, щоб поділитись новиною. Якийсь старий навіть заплакав. Стеля була зачарована у вигляді неба блакитного кольору, на якому відбивався силует заклинання “Arginio saturna”.
Коли всі вийшли, Іррен залишилась наодинці з професоркою.
   Що ж, я тобі скажу, що ти дуже обдарована чаклунка. За ці мої слова ти повинна виконати завдання. За дверима, які я тобі покажу є різні істоти. Деякі з них тобі не шкодитимуть, та будуть і так, що дошкульно кусаються у ноги чи кидають різні предмети. Сподіваюсь ти знаєш захисні заклинання?
  Так. Трохи…
  Що ж…. А щоб відчинити двері скажи просто Lixo. Я буду тобі розповідати про деякі види і спостерігати за тобою. Все. Як я ви чаклую двері, відчини їх і зайди до середини. В кінці туру – випробування знаходиться зірка; коли ти її знайдеш і візьмеш, то зявляться двері, і ти їх відчиниш – вийдеш. По дорозі ти знайдеш солодкі призи, а, точніше, їх образи. А також шоколадних тварин, які піднімуть настрій і додадуть енергії. Все. Щасти тобі!
Іррен приготувала паличку, Diorogrotuliano і появились двері.  
  Lioxo – крикнула Іррен і забігла до середини. Це був темний підвал.
«Може він зачаклований?», - подумала вона…
  Рендіо!, - крикнула Іррен, намалювавши Sі простромивши її паличкою, Вмить стало світло.
  «Гаразд, - почула Іррен знайомий голос професорки, - Перше завдання виконано. Спустися коридором і побачиш якихось істот. Спробуй захиститись.»
На цьому голос замовк, Іррен спустилася цегляними сходами вниз і побачила птаха.
«Щоб вивести його з ладу, наведи на нього паличку і коли обернеться спиною до тебе, скажи “Arginio saturna”, але будь обережна.
Іррен повільно підійшла до цієї істоти і збиралась уже зачаклувати, як раптом він обернувся і почав кидатись яйцями, на яких сидів. Це не були звичайні яйця, вони були вищі і вужчі. Іррен заховалась за найближчий стовп і тихо спостерігала. Тоді взяла паличку і коли істота відвернулась набрати яєць для наступного залпу, Іррен підскочила і миттю намалювала знак, проколола його. Істота завищала і упала з гори яєць. Іррен швидко пробігла через арку, і як тільки вона пробігла арка миттю перегородилася двома двома дошками.
«Добре. Тепер знайду солодоші!»
Дівчина почала обшукувати приміщення в якому опинилась. І скоро знайшла скриню, і мовила заклинання, після чого скриня розчахнулась – звідти вилетіли солодощі і карта чаклуна; вискочив песик, який махав хвостом і гавкав – був з шоколаду. Він стрибнув до Іррен на руки і зник, а вона відчула, що не голодна.
«Все. Ось твоя зірка»
Після цього і появилась зірка, і Іррен взяла її – появились двері; дівчина мовила “Lixo” і вони відчинились – вибігла.
  Що ж, ти довела, що можеш. Тридцять очок! Коли забажаєш, приходи ще.
  Гаразд.
Після цього всього Іррен пішла до своєї кімнати, лягла в мяку постіль і солодко заснула…
Так проходили її заняття, поки одного разу її не закликав до себе директор.
  Іррен, я директор цієї школи. Ти дочка свого батька, так?
  Так.
  Іррен, ти дуже здібна відмочка. Завдяки тобі Тріуфор отримав дуже багато балів! І у тебе геніальна пам’ять. Я розповім тобі одну таємницю, бо ти довела, що на нашому боці. Про те, що я тобі розповім знає лише кілька чаклунів з усього світу. Колись, дуже давно один маг винайшов… недосконале заклинання, називається воно «Імфуціум». Цю інформацію я захищу у твоєму розумі дуже потужними чарами. Але це ще не все! Ти будеш знати те, що знають лише кілька магів на свій землі. Я навчу тебе 9 рівня магії.
  Хвилинку… Але ж існує лише вісім? Чи не так?!?
  Так. Але 9 рівень, це не просто магія. І тепер ти про це знаєш. Дуже багато тисячоліть тому у нашому Світі було винайдено вісім рівнів магії. Їх винайшли сім чаклунів: Лібсбері, Тілло, Краум, Тангстоун, Пакте, Реоделіні і Слізоргейм. Усі з них, окрім останнього, винайшли по одному рівню складності. Але Лізоргейм винайшов два. Він був дуже здібним, але не любив парні числа. Тому він таємно від усіх, взяв суміші різних сил і рівнів магії і змінив пропорції. Він винайшов 9 рівень. Проте усім сказав, що зазнав невдачі. Бо сила цього рівня сильніша у тисячі разів за всі вісім разом. Тому Слізоргейм розповів це лише обраним. За легендою, їх вісімнадцять. Та я один із них. Тепер ж нас девятнадцять. Зараз я захищу цю інформацію найміцнішим захистом «Реалідро сонціелпо торестінто».
Після цього Іррен впала в обморок, та коли проснулась, директор був поруч.
  Ти більше не навчатимешся в школі. Я буду твоїм викладачем. Вісім рівнів ти уже засвоїла. Тепер моя черга показати 9. Ти маєш знати, що це складно. Навіть для тебе.
  Гаразд.
  Отже, 9 заборонений рівень поділяється на три частини: простий, середній та суперскладний. Я навчу тебе лише простого. Для середнього ти відправишся до іншого з обраних.
  А для суперскладного?
  Ти повинна вивчити прадавню мову. А потім відправишся туди, що знає лише один з обраних, де Слізоргейм. Отже, спершу ми трансфігуруємо, а потім полетимо на навчання.
  Трансфігуруємо?
  Ой, пробач. Я мав на увазі поїмо, а ти збереш речі.
Після цього вони поїли, вичаклувавши, і Іррен зібрала речі. Вони полетіли…
Це була чудесна поляна.
  Отже, - сказав директор, - перше це знак. Ось так.
 
 
 
 
А кожен з сил має всій знак. Тому їх багато.
  Так, що це?
  Leoniziro – заклинання для виклику допомоги. Якщо забула знак, то розум відтворює таблицю з символами, а противник бачить лише зброю. Спробуй ти.
  Leoniziro!
  Молодець. Ось, я не  бачу свого тіло. Sulfio”. А тепер все гаразд. Таблиця лише для 9 рівня. І лише те, що тобі розповідали у ній є… Уже вечір…. Летимо в затишшя…
Після цього вони полетіли. Невдовзі Іррен заснула…
  Доброго ранку, Іррен. Ось сніданок, - сказав директор, показуючи на найапетитніший свіжий сніданок. – Насолоджуйся, бо скоро летимо.
Іррен скоро одяглась, поїла і вони полетіли…
Так тривало кілька місяців. Невдовзі Іррен знала весь заборонений 9 рівень. Після цього за тиждень вивчила прадавню  мову. Директор завжди вітав Іррен з перемогою, чи вивченням нового заклинанн. Та ось прийшов кінець останнього заняття.
  Іррен, я вітаю тебе з закінченням навчання. Ти була моєю кращою ученицею. Я дарую тобі цю паличку. Це одна з найсильніших після бузинової. – і директор простягнув їй білу паличку з залізного дерева.
  Дякую. Дуже дякую. Мені теж було дуже приємно з Вами.
  Добре. Прощай, Іррен. Щасти тобі.
  Дякую.
Після цього Іррен  вичаклувала собі платформу з повітря і полетіла до першого обраного…
Вона летіла дуже швидко і недовго.
За двадцять хвилин вона подолала велику відстань і опинилась у першого обраного.
  Я на тебе чекав, - сказав він, коли Іррен потрапила до його оселі. – Заходь. Я навчу тебе. За тиждень, Іррен, буде  уже 300 років, як помер наш вчитель. Тому  я вчитиму тебе скоро.
За тиждень Іррен уже вивчила середній рівень. Це дуже тішило її вчителя.
  Тепер відправляйся до Слізоргейма. Туди тебе відправить лише швидкісна платформа. Вона знаходиться глибоко під землею. Шлях до неї короткий, але дуже складний. На шляху ти використаєш всі заклинання 9 рівня. Тому будь обережна. Ось двері. – вони були дуже старовинні і зачакловані з дуже великим захистом. – Але я уже іду. Будь обережна, - і він пішов.
Іррен хвилину подумала, а тоді взяла свою паличку. Потім  поцілувала її на удачу.
  Гаразд, “Reprogralinerno”, “texanoitolinium”, “Saisailamaregostrohantioliorium”!!!  - крикнула вона і з дверей зник один потужний захист.
  Qulissaniroud”, “teonisperrorrorraxo”, “deklatamiteoxanerobidionium amiranto”!!! – крикнула вона і зпалички вилетіло фіолетове світло, що перетворилось на фіолетові кульки – вони знищили 2 потужний захист. Здавалося, що Іррен це не складно. Вона дуже майстерно виводила паличкою знаки у повітрі і потужні силові захисти руйнувались один за одним. Тут прийшла черга останнього 7 найпотужнішого захисту, але Іррен раптом заговорила прадавньою мовою.
  Стоп. Я ж можу зробити так, що енергія буде лише входити у мене і я не томитимусь: “Kristalium de gebra kralistium mi spera antarkio la nilla vinsektio deskrtildo”! – після цього їй стало набагато краще.
  Slizirgejm sanritum piostran maxolirato”!!! – і двері відчинились. Та тільки Іррен увійшла, вони зачинилися і з іншої сторони захисти поновилися.
  Triorium salibren”, - сказала Іррен і все посвітліло. Але все одно було темно. Іррен порбачила дорогу вниз. Здавалося їй немає кінця. Дівчина поставила навколо себе дуже багато захисних заклинань. Та тут на неї почав падати величезний камінь.
  Mixoderixo”,  - сказала Іррен і камінь вибухнув і перетворився на атоми. Вона утворила собі повітряну платформу. Але як тільки вона на неї вибралась,звідусіль почало щось лізти і стрибати, гарчати і мявчати, вибухати і зароджуватися, розкладатися і складатися, стискатися і розтискатися, різатися і рватись, падати і випадати. Іррен почала швидко чаклувати нові удари, від яких багато усяких істот і неістот відкидало, або знищувало.
  “Axperio letarna”, “Maxduriosargata”, “Webantio saluta”, “Redunio bigstro”, “Altario gano”.
Вона дуже довго чаклувала і знищувала, аж доки вони не знищились усі. Тоді вона полетіла на платформі, але знову відбувся масовий напад. Дівчина перевірила – 1,2,3,4,5,6 рівні зовсім не діяли. 7 легенько відштовхував, 8 міг лише збити з ніг. Тому вона користувалась лише 9. Коли і тих було знищено, Іррен знов пролетіла півдороги. Цей напад мав більший розмах, силу і кращих противників. Уже, навіть, 9 рівня простий не діяв. Але Іррен билася і вигравала битви. Коли і цей напад розвіявся, Іррен побачила швидкісну платформу з червоного повітря і сіла на неї, проте платформа так шалено мчала, що нічого не було видно. Тому Іррен сильніше у неї вчепилась. Ця шалена гонка тривала лише одну хвилину. А далі платформа різко скинула газ і пригальмувала так, що дівчина випала. Вона летіла вниз із неймовірно високою швидкістю. Але за 15 хвилин вона гепнулась об заклинання “Aurio delisto flagro”, що відбило її з неймовірною швидкістю і дало швидкість більшу, ніж швидкість розуму у кільканадцять раз.
І вона опинилась невідомо де.
  Привіт, Іррен. Ти саме вчасно. Я щойно закінчив 10 рівень надприродної над магії і ти моя учениця, тому я передам тобі все, що  й сам знаю. А потім відправлю назад, але з удвічі меншою швидкістю. Або удвічі більшою.. Що ж… Не будемо зволікати.
  Добрий день. Чи що це? Де я?
  Де ми? Ми у міжпросторності і міжчассі. Тут час зникає і нічого не було. Але я створив собі тут будинок. Гаразд. Урок перший – це 9 рівень. Суперскладний він був колись. А тепер це суперпростий.  Я навчу тебе 10 рівня і ми створимо 11. А ще я навчу тебе супермагії, гігамагії і над магії. Це буде дуже скоро.
Після цього Слізоргейм все показав, куди їй іти і що робити. За якийсь час, а точніше – не пройшло і однієї одиниці Планктонівського часу, Іррен уже вивчила і випробувала всю магію 9 і 10 рівня.
  Що ж. Ми потребуємо створити 11 рівень. Ти зможеш зупиняти час, ставати невидимою, міняти свій вигляд, утворювати планетарні системи і навіть творити на них життя, хоча ні. Але ти зможеш їх заселити. Але це знання я закодую на вічний код. Бо якщо б вони потрапили у злі руки, то це могло б викликати кінець світу. Гаразд.
  Arklamento”, - сказав Слізоргейм і Іррен упала без свідомості. – Полежиш тут. Це ненадовго.
За певний відрізок  нічого Іррен прокинулася. А потім Слізоргейм навчив її супермагії, мегамагії, гігамагії і над магії. Кожна з них складалася з безлічі рівнів. Але Іррен вже вивчила і потім вони з учителем з легкістю створили ще й 11 рівень.
  Що ж тепер ти можеш сама створювати різні рівні магії. Але якщо щось піде не так, звертайся, сказавши “Mixfixbrumiluxfaoliniumkarbogranium satar”. І знов опинишся тут, зупинивши там час. Але за твої старання маєш бонус.
І Слізоргейм навчив її виготовляти чарівні палички.
  Тепер ти перевершила свого вчителя, - сказав Слізоргейм, коли Іррен витворила діамантову чарівну паличку. – Вона ж ніколи не зламається. Чому я до цього не додумався. Ну гаразд. Бувай. І пам’ятай мою науку.
  До побачення, Слізоргейме, вчителю Іррен.
Сказала і знов полетіла. Але тепер її швидкість була у сто разів більшою. Тому дівчина опинилася посеред пустелі за мить. Але тієї ж миті вона зупинила час і полетіла до батька.
  Що ж, батьку. Бачу ти сильно змінився, але і я не така, як була раніше, - сказала Іррен, дивлячись батькові в очі, але він її не бачив, бо час зупинився.
  Satuliokranolinobigdostratzofiotergramosetierobintikoloargo 
minowithperrrollo faximum”, - сказала дівчина і її батька пройняло жовте сяйво…
  Я позбавила тебе від чорної сили трикутника піраміди, але вона ще існує. А тепер і твої слуги: “Saxiorabitoliniomapirogradiarmilatositewithmeronifaibradiarmiehromi”, - і з її палички вилетіло таке світло – срібне сяйво, що полетіло до всіх чорних магів і знищило у них все зло. Але не всі вижили. Ті, хто складався з самого зла зникли назавжди. Тоді Іррен відновила плин часу.
  Привіт, Батьку.
  Привіт, Іррен. А де я?
  Ходімо я тобі розповім, бо це довга історія, - Іррен розповіла усе, що можна було, а таємниці зберегла.
  Я знаю, Іррен, гаразд. Але послухай і ти. Я від того Трикутника ледь не збожеволів. Там і закинутий світ. У ньому зібрались найтемніші чаклуни усього світу. Вони і зачарували мене, що я накоїв?
  Ти став одним з найтемніших чаклунів на Землі, але я тебе врятувала.
  О, Іррен, дякую тобі, - поцілував батько свою дочку в голову.
  Нема за що, батьку. Ми повинні зібрати армію і знищити чаклунів трикутника.
  А може ти сама впораєшся?
  Можливо… Гаразд. Бувай, - сказала Іррен і опинилася в океані біля трикутника.
  Auliokedaura sevilio mintaura kampogmiasafrago”, - і трикутник відчинився.
«Так це ж великий «медальйон Вієнни» - найзлішої чаклунки світу, яку знищив Слізоргейм» - згадала Іррен уроки вчителя.
І отут вона зупинила час і опинилася біля Слізоргейма.
  Я скажу тобі, щоб ти краще не знищувала його, бо там закинутий світ. Там найкрасивіші дерева, прекрасні птахи, невідомі звірі і сім могутніх чарівників. Але ти можеш їх знищити. Все в твоїх руках. Якщо ти знищиш трикутник, то і всю його красу також. А, якщо ти відправишся туди, знайдеш усіх шістьох і знищиш, то трикутник залишиться і ти зможеш врятувати ті душу, які Вієнна туди закинула.
  Там є привиди?
  Так. А хто такі ті душі? Привиди, звичайно!
  І що мені робити? Зупинити час і вбити 7 чаклунів?
  Ні. Краще знищити у низ все зло. Або просто скажи: “Vikterio Natalionium”.
  Гаразд, - сказала Іррен і знов появилась під водою біля трикутника піраміди. - “Vikterio Natalionium”, - сказала, і знов появилась біля учителя.
  Ти врятувала всіх. Але ніхто про це не знає… Що ж. То ти відправляєшся додому?
  Не знаю. Я вже знаю досить багато.
  Е ні… Запам’ятай! Знань ніколи не буває багато. Ми нічого не знаємо. Ми не знаємо нашого майбутнього, але ми можемо на нього впливати. Ми маємо могутність його змінювати. Ми такі ж люди, як і всі, але етапи магами, бо наша віра дуже сильна. Ми частинки Всесвіту. Тому ми можемо творити. Люди просто не усвідомлюють, що вони чарівники. Вони самі вичакловують своє життя. А хто має віру, той має все. А хто має знання,той володіє світом. А хто володіє знаннями і має велику віру, той володіє світом і має все.
  Віриш і все? Ні. Це не так. Бо коли я злилася на батька, я ніколи його не знаходила, хоч і вірила, що знайду.
  Правильно, Іррен! Хто може вижити без любові і надій? Ніхто. Ненависть вбиває віру і любов, а безнадійність знищує надію.
  Отже, потрібно любити, надіятись, вірити і мати знання про все, - сказала Іррен.
  Але головне – це просто. Ось поглянь, наприклад, злий маг. Що він робить без любові? – спитав Слізоргейм, беручи діамантове серце до рук.
  Буде самотній?
  Ні. Якщо у нього не буде любові взагалі, навіть,до самого себе, тоді його поглине ненависть, а віра у ненависть до всього і до себе просто знищать його самого. Без любові не буде нічого. А що любов без віри і надії? Просто слово, а може і ніщо. А що надія, без любові і віри? Вдумайся. Розумієш, яка тут головна позитивність?
  Так. На негативі нічого не буде. Тільки позитив… А позитив – це віра, надія, любов і знання.
  Так. А саме: віра у все добро, позитив, любов, надію і знання; любов до всього і до знань; надія на все краще… А ще пам’ятай, що людина не господар на Землі, а лише її частина, - опікун природи. Тому ніколи не кривди природу. Обіцяєш?
  Обіцяю.
  А то вона може розізлитися. І жоден чарівник не зможе зупинити її. Лише ти, зробивши це, насадивши дерев, кущів, водоростей, розвівши тварин, яких люди уже занесли до Червоних книг, доглянувши землю, і не поливаючи її кров’ю з присмаком металу, не топчучи під час війни… Пам’ятай головне в світі – це гармонія.
  Я не забуду твоїх слів, Слізоргейме, великий учителю, переможцю сімох і всіх злих чарівників і всього зла загалом.
  Ти зберегла природу закинутого світу, тож іди і поглянь. Але не зачудуйся. Щасти тобі у твоєму житті. Будь щаслива!

THE END